Аджиліті – собачий спорт для всіх: поради початківцям

Аджиліті (англ. agility – спритність) – вид кінологічного спорту, у якому людина скеровує собаку через смугу перешкод. При проходженні смуги враховується швидкість та точність. Хендлеру (людині) заборонено доторкатися перешкод чи чотирилапого та заохочувати собаку ласощами, тому для цього господар розробляє спеціальний алгоритм команд, тренуючи тварину на спеціальних майданчиках.

Проте в Україні цей спорт лише народжується – попри те, що у всьому світі він бере початок ще з сімдесятих років 20 століття. Алла Цудікова, власниця тер’єра Верди, голова ГО “Місто Тварин” та тренер з основ аджиліті, як ніхто знає про всі підводні камені цієї сфери, адже нещодавно, за сприяння компанії Kormotech, відкрила один із перших тренувальних майданчиків для собак у Києві. Разом із нею ми спробували розібратися, яка ситуація з аджиліті в Україні, та звідки варто починати.

 – Пані Алло, чи треба бути професійним кінологом, щоб займатися аджиліті?
 – Щоб вести групу, звісно, потрібен досвід. Проте зі своїм песиком вправлятися може кожен – навіть просто подивившись відео тренувань у YouTube. Можна займатися з абсолютно будь-яким собакою, будь-якої породи, із різними здібностями та характером. Проте для аджиліті необхідне спеціальне устаткування, а оскільки це дуже мобільний спорт, то обладнання часто змінюється – кожного разу ставиться інша траса перешкод. Тому найкраще займатися з тренером, який його має.

 – А яка ситуація з цим спортом в Україні? Наскільки мені відомо, у всьому світі проходять різноманітні змагання. Чи існує щось таке в нас?
 – Так, проте, порівняно з іншими країнами, в Україні чемпіонатів дуже мало. У Києві, наприклад, є лише три тренери. У Сумах, у Харкові – сильні команди, є ще в Павлограді, у Черкасах, і зараз вже перший тренер з’явився в Івано-Франківську. От і все. В Україні ця сфера досить погано розвинута, зокрема через брак місця. Зазвичай ми займаємося на вулиці. І от, приклад – песики навчилися, бігають непогано, але через наш клімат ми не можемо займатися взимку, собака відвикає і це може негативно вплинути на результат пізніше. Влітку може бути трохи загаряче, але здебільшого змагання ми проводимо в цей час. Проте їх все одно мало. У Чехії, наприклад, багато чемпіонатів проводяться весь рік, часто в один і той же час, але принаймні можна вибрати.

 – А чи існують на чемпіонатах обмеження в породі або віці? Брати участь можуть лише чистопородні собаки чи і дворняжки також?
 – Будь-який собака може брати участь. На світовому рівні в аджиліті є три категорії – по зросту: міні, середні і великі собаки. У категорії “великі” превалюють бордер коллі: багато хто вважає, що це найрозумніша порода собак. Вони слухняні, швидкісні, активні, гнучкі. В інших категоріях – по-різному. Проте в фіналі зустрічаються й інші гарні собаки – і безпородні в тому числі. Насправді, усе залежить від власника – чи  він готовий працювати та стимулювати собаку до тренувань. Бо як-не-як – це все ж таки спорт, і після досягнення певного рівня доведеться й побігати з песиком, а не просто туди-сюди ходити (сміється). Якщо ви не любите фізичні навантаження, то у вас не вийде. От у мене, наприклад, порода зовсім не для аджиліті – тер’єри дуже своєрідні. Але я вражена її успіхами.

 – Ви плавно підійшли до мого наступного запитання: скільки часу потрібно було, щоб ви могли з впевненістю сказати “ми вміємо”?
 – На те, щоб пристосуватися і вмотивувати Верду так, щоб це в першу чергу подобалось їй, пішло два з половиною роки. Тепер це подобається нам обом. Вона розуміє мене, а я розумію її.  Але на змагання ми могли виходити вже через півроку, просто трохи соромилися (сміється). Через рік ми вже змагалися, і на початку навіть перше місце зайняли. І це не тому, що ми такі класні, а тому, що досить мало конкуренції, бо аджилітістів зовсім небагато. Проте змагання – це все одно стимул. А час підготовки – це дуже індивідуальний момент. Зі своєю Вердою я почала займатися в 3,5 роки. До цього ми нічим не займалися, у неї була абсолютно некерована поведінка. Це моя перша собака, до того я зовсім не знала що таке – “мати собаку”, і як із ним займатися.  А потім я віднайшла для себе аджиліті й однодумців. Тому я переконана, що можна починати з будь-якого віку. До нас приходять і старші, але на мою думку, півроку – це найкращий вік. Поволі, не напружуючись, собака і власник вибудують певні правильні стосунки, щоб розуміти один одного. У нас часто питають: “от нам 5 років, нам не пізно?” Не пізно, просто потрібен простіший підхід – не варто очікувати, що вийде одразу виграти перше місце на змаганні, а якщо не вийшло, то не розчаровуватися одразу. Ми радимо ставитись до цього, як до цікавого процесу знаходження взаєморозуміння з собакою.

 – Окрім аджиліті, існують ще й інші види тренувань і спорту – обідіенс (англ. послух), спортивне фрізбі. З чим ви пов’язуєте їхню непопулярність?
 – У стагнації спортивної кінології в Україні я бачу дві основні причини. Перша – та, що в головах людей у зв’язку з радянським минулим існує думка, що кінологія – це лише для службових собак, вівчарок, де вчать кидатися “на рукав”. Це причина, чому я не одразу не пішла займатися з собакою – не було розуміння. Насправді таких кінологів у нас дуже багато, собачники бояться до них ходити, навіть щоб просто спитати. Тільки за останні роки почало з’являтися нове покоління кінологів, зоопсихологів, де інший підхід, позитивне мотивування, без фізичних покарань. І серед таких є ентузіасти спорту. Друга причина – відсутність майданчиків для тренувань. Бо якщо для обідіенса достатньо рівної галявинки, то для аджиліті – потрібна спеціальна смуга перешкод, рівна, з пружною поверхнею, 20 на 30 метрів мінімум. Навіть те устаткування, про яке я вже згадувала, – досить коштовне і його треба возити з собою, а для цього теж потрібен ресурс. За кордоном існують спеціальні криті зали, де можна займатися взимку. Проте в Україні таке досить тяжко знайти, та й оренда коштує недешево. Звісно, було б легше і краще, якби була якась федерація, як у людському спорті. Ми навіть намагаємося долучати дітей до занять і, тим самим, популяризувати цю діяльність – це і виховний аспект гуманного ставлення до тварин, і гарне фізичне навантаження. Але я вірю, що ми дійдемо до усвідомлення, що це добре і перспективне заняття.

 – Є велика ймовірність, що це інтерв’ю прочитають люди, які хотіли б займатися собачими видами спорту, але не знають, із чого почати. Може у вас є якісь поради чи побажання для початківців?
 – Якщо є бажання займатися аджиліті, то раджу знайти доброго тренера. Без устаткування і підтримки самому на початку важко. Займатися потрібно і собачим фрізбі – як на мене, це один з найкращих способів розважити свого песика на прогулянці. І не треба обмежувати себе одним видом спорту! Обідіенс – це теж дуже важливо, а тепер у нас з’являється ще й дог-пуллінг (перетягування каната – прим. ред.) – також молодий спорт, який захоплює все більше країн. Скоро навіть відбудуться перші Олімпійські Ігри з собачого спорту в Японії! Це дуже круто, дуже нормально, не гірше і не менш важливо та видовищно, ніж усі види людського спорту. Плюс – це єднання собаки і власника: вам радісно, бо собака виконав якийсь трюк, а собаці радісно, бо вам радісно (сміється). Побажаю, щоб люди, так само як і ми, намагалися облаштовувати в своїх районах тренувальні майданчики – тоді буде легше й простіше долучатися до цього спорту, і випробовувати себе та свого собаку.

Ви можете залишити коментар
Всі коментарі проходять обов'язкову модерацію!


Оставить комментарий