Історія Гільзи – собаки-«спецназівця», яка пройшла АТО

a24578fef25a845e8e2cbe9a34b5f396   Зворушливу історію про чотирилапого військового розповідає Олег, доброволець батальйону «Миколаїв».

«Хочу розповісти Вам історію про долю одного «воїна» – собаки, яка прибилася до нас на війні. Назвали ми її Гільза. Ви запитаєте: «Чому так?» Тому що в той момент нічого іншого в голову не прийшло – навколо руїни, в очах страх і порожні гільзи…

Вона прибилася до наших хлопців, які пішли в АТО першими, ми їх потім змінили, а Гільза до нас перейшла «у спадок». Вона вже не боялася черги автоматів і вибухів від «Граду», вона просто вірно нам служила, стала відданим другом, товаришем і помічником. Одним словом, почала з нами «працювати»: чує шурхіт і повідомляє – гавкає, біжить попередити. Ми ж, у свою чергу, її дякували: щиро хвалили і ділилися їжею. Так Гільза стала нашим бійцем-спецназівцем.

   Найважче – втратити вірного друга

Одного разу ми пішли на завдання і потрапили в оточення. Гільза весь час була з нами, вірно служила і тихенько сиділа в окопі. Коли супротивник почав наступати сильніше і, як кажуть у народі, «перекривати нам кисень», ми не в змозі були відстрілюватися, тому почали відступати. Почали евакуйовувати мирне населення з Іловайська і виводити їх із зони бойових дій. Гільза постійно була з нами, але раптом попросила вийти з автобуса, напевно, «перевірити порядок» і чи всі свої на місцях. Несподівано нас знову, в спішному порядку, загорнули назад. У метушні ми не встигли схаменутися і не встигли її забрати… Як виявилося, пізніше розповідали хлопці з блок-посту, вона нас шукала, підбігала до кожного, ніби хотіла запитати: «Де мої? Ви не підкажете куди вони поділися?» Але у відповідь нічого…

Завдяки Господу Богу ми повернулися з чергового оточення, на той же блок-пост, і почали відразу шукати Гільзу. Якщо б Ви тільки знали, як нам її не вистачало. Ми втратили найвірнішого друга, через це боліла душа. У нас жевріла надія, що вона жива і ми її знайдемо, але ні, вона не відгукнулася…

Поїхали ми геть, але недалеко, всього на 50 кілометрів. В дорозі мій товариш мовчав, та й і я теж. А в душі було одне: несамовито мучила совість, що не вберегли її. Минув час, але біль не вщухав.

   Історія зі щасливим кінцемim578x383-гильза

Одного ранку чую, мене кличе мій бойовий товариш: «Олег, іди до нашої машини! У мене для тебе величезний подарунок-сюрприз!» Я подумав, який на війні може бути сюрприз – тільки дзвінок додому, коли чуєш голос своєї люблячої і рідної дружини, щебетання дочки…

І тут дивлюся – в машині сидить вона – Гільза! Я відкрив двері, а вона кинулася мені в обійми: брудна, худа і дуже голодна, але вірна нашій солдатській дружбі.

«Ти знаєш, мені думка про неї не давала спокою і я під ранок вирішив знову повернутися туди, де ми були раніше, – пояснив побратим. –  Що ти думаєш, приїжджаю, виходжу і починаю її кликати: «Гільза, Гільза!» Чую гавкіт, думаю здається. Знову кличу, а вона мені знову відповідає. І тут я зрозумів, що жива, жива наша «дівчинка»! Почав кричати їй: «Іди до мене, моя дівчинка, Гільза!» Вона, напевно, зрозуміла, що за нею повернулися, бачу – біжить. Слухай, вона мене трохи з ніг не збила, так була рада! Відкриваю машину, вона шусть туди, лягла на задньому сидінні і зачаїлася. Ось вона тут, зустрічай!»

Я вибачався перед нею, говорив, що ми повертались і шукали її… Вона простить, я знаю. Тварина завжди прощає свого господаря, якщо він замолює свої гріхи: нагодує, погладить по голівці і скаже тепле слово: «моя ти хороша, моя ти віддана…»

З тих пір Гільза завжди була поруч – спала зі мною в автобусі, знову стала вірно служити, одним словом, «боєць знову був у строю». Ми довго не думали і всім батальйоном вирішили: вона залишається з нами і їде до Миколаєва.

Зараз ми повернулися в рідне місто і привезли її до нас. Вирішили: буде жити в навчальному центрі, але на війну ми її вже не візьмемо, комісуємо, нехай тепер охороняє мир і спокій у нашому місті».

 

Коментування на даний момент заборонено

Обсуждение закрыто.